Серед символів державності кожної нації вагоме місце посідає гімн. Його велична, піднесена музика та маршовий ритм мають об’єднувати людей та легко запам’ятовуватись, а слова – викликати в уяві яскраві знайомі образи.
До Дня Української Державності, який відзначається 28 липня, в рамках проєкту «Науковці в бібліотеці» пропонуємо протягом липня переглянути цикл відео «З Україною в серці: знакові феномени національної музичної культури», у якому доктор педагогічних наук, проофесор кафедри мистецьких дисциплін і методик навчання Анатолій Мартинюк познайомить з музичною історією трьох значимих для нашої державності творів – почнемо з Гімну України «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Гімни у найдревніші часи – це молитовні ліричні піснеспіви. Згодом їх співали під час релігійних відправ. А вже з кінця XVIII століття гімн стає урочистою, переважно світською піснею. Національно-визвольна боротьба народів вивела гімн на барикади, де той зазвучав як символ революції. На початку XX століття гімни стають офіційною звуковою емблемою держав.
Щодо слів гімнів, то можна простежити, що у держав з давньою монархічною традицією вони починаються зі звернення до монарха. А от гімни націй, які лишень змагалися за свободу, дуже часто виникали з революційних пісень і мали ствердити, що Батьківщина, попри намагання завойовників, ще жива, ще бореться і обов’язково відродиться.
Довгий час українська нація була в пошуку головної пісні держави. Серед інших, функції гімну виконували і «Заповіт» Тараса Шевченка, і «Не пора» та «Вічний революціонер» Івана Франка тощо. Духовним гімном України стала «Молитва» Олександра Кониського, покладена на музику Миколою Лисенком. Січові Стрільці під час Першої світової війни взяли за гімн пісню «Ой у лузі червона калина похилилася». Національним, а згодом і державним судилося стати твору Павла Чубинського та Михайла Вербицького «Ще не вмерла Україна».
За однією з версій, 160 років тому на студентській вечірці молодий Павло Чубинський, почувши патріотичну пісню сербських студентів, написав за пів години вірш, що починався словами: «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля». Його вперше було опубліковано в 1863 році в львівському літературно-політичному віснику «Мета» з посвятою Т. Шевченку. Цей твір побачив композитор Михайло Вербицький і, вражений силою слова, одразу вирішив покласти його на музику спочатку для гітари, а згодом для хору.
У період 1917-1920 рр. пісня «Ще не вмерла…» вперше стала неофіційним гімном. Ця функція зберігалася й у Західноукраїнській Народній Республіці. За радянських часів твір Чубинського та Вербицького був заборонений. У 1990 році, після тривалої перерви, «Ще не вмерла…» знову прозвучав публічно у Львівській опері. Після відновлення Незалежності у 1991 р., мелодія Вербицького знову стала гімном. А от текст, після дискусій та суперечок, був затверджений аж 2003 року.
Сьогодні Гімн України можна почути під час акцій підтримки по всьому світу. Його виконують зірки сучасної музики. Його співають в укриттях, на барикадах або прямо в очі російським окупантам. Для українців, кого вкотре за історію хочуть заборонити й знищити, Гімн є одним із найважливіших атрибутів державності. Український гімн омитий кров’ю, потом і сльозами борців за українську незалежність. Кожен рядок нашого Славня вписаний в історію народу і щемко відгукується в серці всіх, хто пишається своєю Україною.
Пресцентр бібліотеки