«Переяславська осінь Кобзаря» – літературно-мистецький фестиваль, мета якого – згуртування громадськості навколо постаті Тараса Шевченка та популяризація його творчості, особливо Переяславсько-В’юнищанського періоду (осінь 1845 р.). Це один із найперших культурних фестивалів незалежної України, і нині йому виповнюється 25, переповідає сайт наукової бібліотеки Університету Григорія Сковороди в Переяславі.
За чверть століття фестиваль став упізнаваним символом Переяслава і органічно вписався в систему цінностей, звичаїв та поглядів на життя, що зберігалися в поколіннях. Він відродив пам’ять про те, що поет особисто бував у Переяславі, В’юнищі, де зробив ряд малюнків і написав вірші, якими спрямував Україну на шлях національного і духовного становлення.
«Спадщина Тараса Григоровича Шевченка немислима без розкішного грона поетичних шедеврів та малюнків, на які надихнула Поета та Художника Переяславська земля, – наголошував письменник Іван Шпиталь, – Листопадово-грудневий період творчості Тараса Шевченка – явище унікальне не тільки в літературі та мистецтві України, а й в культурі вселюдській. Це мірило фізичних і духовних можливостей Генія, зарядженого енергією Духа народу, іменем якого освячена його творчість, свідчення того, на що здатен Поет, коли він не просто констатує біди свого народу, а й стає його Пророком, його духовним Гетьманом, який своєю булавою показує шлях до істини. Творчість, датована 1845 роком, була грандіозним вибухом енергії Духа козацького, яскравим спалахом любові Поета і Художника до святинь рідної землі, до рідного народу. І водночас – до інших народів, близьких і далеких, поневолених, як і українці».
З передісторії фестивалю
На початку ХХ століття маленьке повітове містечко Переяслав, що належало до Полтавської губернії, відзначалося цікавим культурним життям, на яке значною мірою впливало проживання у Переяславському повіті інтелігентних родин Дорошенків, Гамалій, Стефановичів, Слюсаренків, Сениць, Касяненків… Вони поширювали рідне слово, й «Кобзар» неабияк допомагав їм у цьому. При Народному Домі діяв самодіяльний театр, в репертуарі якого значне місце посідали твори Шевченка. «Назар Стодоля», «Невольник», «Наймичка» не сходили зі сцени. У колі сім’ї розігрували аматорські (домашні) вистави, влаштовували літературні вечори, де читали вголос Шевченкові поеми й вірші. Дорослі та діти виконували народні пісні й романси, які любив поет, а також музичні твори на його слова.
Радянський період сповнений фарисейства і прихованого шельмування поета. Та все ж «Кобзар» був оберегом духовності українців. Його прирівнювали до Біблії, передавали у спадок дітям як найдорожчий скарб. Щороку 22 травня, в день перепоховання Шевченка, люди їхали з Переяслава (або пливли по Дніпру) в Канів — віддати шану улюбленому поету. Однак це характерно для всієї України, а от що тільки для Переяслава: тут зберігся будинок Андрія Козачковського – міського лікаря, з яким дружив і в якого гостював Тарас Шевченко. Від 1946 р. у трьох кімнатах цього будинку розміщувалась експозиція державного історичного музею, а в 1954 р. її розширили до дванадцяти кімнат, причому дві з них були присвячені перебуванню поета на Переяславщині. І хоча експозиція нав’язувала ідею возз’єднання України з Росією, яку подавала як заповіт Великого Кобзаря, люди відкидали фальшивий міф і бачили поета по-своєму.
На зорі Незалежності Шевченкові вірші вільно звучали з вуст майстрів художнього слова Павла Громовенка, Ніли Крюкової, які приїжджали до Переяслава. Святкування дня народження Кобзаря у школах, бібліотеках, музеях стали масовими. Це був вибух затаєної любові до поета, яку довго не можна було виявляти відкрито, але вона спалахнула гарячим полум’ям разом з вірою у прийдешнє щастя й невичерпною жагою до життя.
Шевченкова осінь
Від 1991 року Шевченкові заходи проводились у Переяславі регулярно, їх незмінним ініціатором та організатором була поновлена Переяслав-Хмельницька міськрайонна організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, яку очолював археолог, старший науковий співробітник Історико-культурного заповідника «Переяслав» Микола Товкайло. Згодом головою «Просвіти» у Переяславі став літературознавець Микола Корпанюк. Просвітяни започаткували традицію пошанування поета, яка закарбувалась у свідомості переяславців як Шевченкова осінь, або Переяславська осінь Кобзаря. Це листопад-грудень 1845 року, — найбільш плідний період творчості, який письменник Іван Шпиталь назвав «Духовним Нагір’ям Тараса Шевченка».
2001-го року за активної підтримки Всеукраїнського товариства «Просвіта» відбувся Перший літературно-мистецький фестиваль «Переяславська осінь Кобзаря».
23 листопада до Переяслава прибула почесна делегація просвітян з Києва, яку очолив заступник голови товариства Микола Нестерчук. У складі делегації були відповідальний секретар Київської крайової організації товариства «Просвіта» Людмила Калмикова, заступник редактора газети «Літературна Україна» Валентин Чемерис, кореспондент Українського радіо Наталія Бондарчук, кобзар Віталій Мороз, поети Володимир Коломієць, Микола Сом. Місто радо зустрічало гостей.
Відкриття було урочистим. Учасників свята вітали міський голова Переяслава Григорій Сокур, представники райради. А потім розпочався концерт літературною композицією за твором Олега Князенка «Переяславський сон». Зал вибухав оваціями, коли на сцену виходили народна артистка України, легенда українського театру Галина Яблонська, кобзар Едуард Драч, бандурист Сергій Захарець. Наступного дня свято продовжили кобзарі Київського кобзарського цеху. Вони дали концерт, який включав народні пісні та думи, музичні твори на слова Тараса Шевченка. А заключним акордом фестивалю став концерт Ансамблю давньої музики Костянтина Чечені. Духовні канти переплітались з творами героїчно-звитяжної тематики – козацькими, лицарськими піснями, хоча знайшлось місце і для пісень про кохання й жіночу долю.
Три дні фестивалю наповнили Переяслав дивовижною енергією. Це було справжнє занурення у всесвіт високої культури й поезії, яка стоїть понад часом; яка утверджує справедливість, милосердя, віру в добро, нагадує про небесне походження людини.
Долучилась до організації фестивалю й дирекція Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» в особі Михайла Сікорського, який багато років був його незмінним керівником, та його заступниці Віри Мельник. НІЕЗ запропонував екскурсії містом з відвідуванням будинку А. Козачковського, Переяславського колегіуму (Музей Г. С. Сковороди), Вознесенського собору, побудованого у 1695–1700 рр. на кошти гетьмана І. Мазепи. Запроваджувалися й автобусні маршрути в мікрорайон Борисівка, до Борисоглібської церкви, де зберігся кам’яний хрест, змальований Тарасом Шевченком, і на Тарасове поле – до пам’ятного знака, встановленого в 1995 р. на честь знаменитої битви на березі річки Альти, коли козаки під проводом Тараса Трясила перемогли польське військо в травні 1630 р. – Тарас Шевченко присвятив цій події поему «Трасова ніч». Були й маршрути до Михайлівської церкви, також змальованої Тарасом Шевченком, й прогулянки у Переяславському скансені – Музеї під відкритим небом, де є архітектурні об’єкти з В’юнища, затопленого на початку 1970-их Канівським водосховищем. Були й виїзди на береги Дніпра, до гір, оспіваних поетом у «Сні»:
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою…
Наступні фестивалі також були велелюдними у довоєнні роки, охоплювали чи не все місто. Концерти відбувались у районному будинку культури, музичній школі ім. Павла Сениці, Народному центрі культури «Зустріч», загальноосвітніх навчальних закладах, університеті ім. Григорія Сковороди. Фестивальна програма була насиченою й різноманітною, розрахованою на публіку з різними уподобаннями і смаками. У концертах звучала й класична музика, і народний спів, і співана поезія, і художнє слово, й сучасна українська естрада. Поруч з масовими, глядачам пропонувались заходи камерного плану – театралізовані поетичні композиції, моновистави. І все – в прекрасному виконанні. «Я обожнюю все прекрасне, – писав Шевченко, – як в самій людині, починаючи з її прекрасної зовнішності, і піднесене, вишукане творіння розуму і рук людини». Він був глибоким знавцем прекрасного – живопису, літератури, театру, музики, – це відчували всі учасники фестивалю, яких Поет і Художник вводив у світ краси своєю творчістю.
У 2003 р. фестиваль став обласним – декілька років поспіль ним опікувався Київський обласний Центр народної творчості, яким керувала Заслужений працівник культури України Ніна Гаврилівна Жолуденко. Вона ж була режисером-постановником концерту в районному будинку культури, де виступали найкращі професійні та самодіяльні колективи й солісти Київщини. Він розпочався піснею на слова Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні зведених хорів – Народного аматорського хору Переяслав-Хмельницького ДПУ ім. Г. Сковороди (керівник – Заслужений працівник культури України Микола Колос) та Народної хорової капели ім. О. Кошиця Богуславського педагогічного коледжу (керівник – Заслужений діяч мистецтв України Олексій Юзефович). Зал встав і разом із хором співав улюблену пісню. Виступали також Народний аматорський ансамбль «Пролісок» з Баришівського району, вокальний дует з Березані у складі Оксани та Андрія Шевелів, вокальний гурт «Крила» зі Ржищева, козацький гурт «Отаман» із с. Сеньківки Бориспільського району. Лейтмотивом концерту був вірш поетеси з Дніпра Наталки Нікуліної:
Шукаймо у собі Шевченка
(Хоч іскру – праведності й віри) –
Він мусить бути там, в глибинах,
Інакше нас би не тримала
Оця земля, калини матір.
Ми мусимо. Ми конче мусим
Знайти в собі його кровину –
Інакше з темряви не вийти.
Усім життям, всім током крові –
Народжуймо в собі Шевченка…
Ці слова, що прозвучали із вуст ведучих, повністю відповідали настрою всіх учасників фестивалю. Бо фестиваль навчав не просто слухати – чути, не тільки шанувати – любити й наслідувати Шевченка, поділяти його захоплення Україною. Суверенна держава починається з суверенного мислення громадян, і це завжди шлях прозріння, самозаглиблення, або пошуку Правди, шлях Любові. Людина любляча не вразлива до маніпуляцій, вона внутрішньо незалежна – вільна, розкріпачена в почуттях, думках, вчинках. Вона щодня рве кайдани – виціджує сукровату (переосмислює свою меншовартість) і наливає живу, козацьку кров у власні жили. І водночас це шлях об’єднання нації, духовної еволюції суспільства.
У різні роки поезію Шевченка на фестивалі читали й ділились роздумами про неї Тарас Мельник – український музикознавець, директор фестивалю «Червона рута», Петро Бойко – заслужений артист України, диктор Українського радіо; актор театру і кіно Тарас Жирко, поет і видавець Іван Малкович, оперний співак Анатолій Мокренко, журналіст Василь Марусик… Незабутнє враження залишили й студенти Київської музичної академії – поетично-вокально-інструментальною композицією «Шевченко і музика»; вони ж згодом віднайшли у архівах і виконали (вже в інший свій приїзд) кілька музичних творів композитора Павла Сениці, зокрема й на слова Шевченка.
Та головною рушійною силою фестивалю були братчики Київського кобзарського цеху. Володимир Кушпет, Михайло Хай, Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Вадим Шевчук (Ярема), Михайло Коваль, Корній Мазур, Павло Зубченко, Олесь Санін, Руслан Козленко не тільки брали участь в концертах, але й кобзарювали, спілкувались з людьми на вулицях, в освітніх установах та закладах культури. На індивідуальних зустрічах з кобзарями люди ближче знайомилися з кобзарською традицією, дехто взагалі відкривав для себе цей глибинний пласт народної культури, вперше бачив старосвітську бандуру — не як музейний експонат, а в руках майстра, який виготовив її, і от тепер грає, співає під її супровід. Багато хто тоді почув вперше, як звучать у живому виконанні давні народні інструменти: кобзи, бандури, ліри.
Фестиваль виховував культуру сприймання кобзарського дійства, знайомив з кобзарським репертуаром. Під стінами старовинних храмів, які пам’ятають голоси кобзарів ХVІІІ, ХІХ століть, плачі старців, яких переслідувала і зрештою знищила радянська влада, вперше після затяжного мовчання загомоніли струни, відтворюючи забуті мелодії. Не одне серце молодеє заплакало сльозами розчулення, почувши під переяславським небом «Псальму про Страшний суд», «Думу про Байду» або «Думу про Федора Безродного», «Кант Георгію»…
Втрачена духовна Батьківщина поверталась до кожного, хто, слухаючи кобзарів, осягав особливості світосприйняття Кобзаря-Шевченка. Микола Михняк, журналіст газети «Вісник Переяславщини», порівняв враження учасників фестивалю з потрясінням, яке переживали люди ХІХ ст. під дією Шевченкової поезії:
«На концертах фестивалю, слухаючи українську музику, ми сприймали її через призму Шевченкової музи, яка, — як писав Микола Костомаров, — роздирала завісу народного життя. «І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!». Але через музику ми пізнавали самого Шевченка. І робити це теж було “і солодко, і боляче, і …страшно”. Адже естетичний ідеал Шевченка надзвичайно могутній і різноманітний».
Вражаючим було й посвячення в кобзарі учнів Переяславської та Стрітівської кобзарських шкіл – з великим вогнищем, з освяченням бандур, виготовлених власноруч учнями, яке провів на центральній площі Переяслава перший голова Спілки кобзарів, заслужений артист України Василь Литвин.
Конкурс творчої спадщини Т. Г. Шевченка
2002 року в рамках фестивалю проведено Перший міськрайонний конкурс молодих виконавців поетичної спадщини Тараса Шевченка (початкова назва, тепер – конкурс творчої спадщини Кобзаря). Організатори – міський відділ культури, який очолювала Лідія Оверчук, і гімназія, на базі якої проходив конкурс (директор – Олександр Батрак), – залучили до участі в ньому широкі кола шкільництва та студентської молоді. В журі запрошували видатних українських митців. Першим головою журі був Заслужений діяч мистецтв України, режисер Національного драматичного театру ім. Івана Франка Петро Ільченко. «Можна один раз зробити хорошу справу, – сказав він на одному з конкурсів, – але продовжувати і вдосконалювати її значно важче. А ви це робите. Ваш конкурс уже традиція. І значення його зростає від того, що це – традиція».
З року в рік конкурс набував популярності, а майстерність учасників неухильно зростала. Глядачів більшало – вболівальниками були й батьки, і вчителі української літератури. Члени журі – лауреати Всеукраїнських конкурсів, які оцінювали конкурсантів, демонстрували й свою майстерність, викликаючи захоплення у присутніх.
Спочатку конкурс проводився у три тури в різних вікових категоріях: молодшій (1-4 класи), двох середніх (5-6 і 7-9 класи) і старшій групі. Переможці конкурсу отримували дипломи і подарунки – книги від Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, а всі учасники – дипломи від міського відділу культури та солодощі від спонсорів. Слід сказати, що постійними спонсорами фестивалю «Переяславська осінь Кобзаря» були ВКФ «Укрпромпостач-95» (директор Сергій Доброскок), ПРБП «Весна» (директор Василь Захарчук), ТОВ «Аврокс» (директор Борис Аврамич).
Сьогодні конкурс – частина культурного життя міста. Задуманий як конкурс читців, він поступово доповнювався номінаціями, серед яких, окрім художнього слова, з’явилися вокальне мистецтво, театр, живопис, графіка, фото, відео. Конкурс створив нову форму присутності поета у Переяславі і визначає те, що вважається культурною нормою. Він формує смаки, відповідальне ставлення до Кобзаря – навчає думати, окреслювати життєву позицію, робити вибір, називати речі своїми іменами.
Здобутки «Переяславської осені Кобзаря»
Поруч з відомими масштабними фестивалями – такими, як «Ше.Fest», який з 2014 р. проходить у Моринцях на Черкащині, Переяславська осінь Кобзаря виглядає доволі скромно – через відсутність пафосу й гучної реклами. Її не сплутаєш і з масовими культурно-мистецькими заходами, які в березні організовуються в Україні.
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить пожовкле листя…
Осінь дихає спогадами і спокоєм, навіює думки про красу і цінність життя. Якщо весна – час пробудження, асоціюється з надіями і початком, осінь – пора завершення, збирання плодів.
Тиха, сердечна аура і майже родинна атмосфера Переяславської осені якнайкраще сприяє тому, щоб відкрити серце і відчути велич душі поета, привести себе у світ його одкровень, в глибини любові. Так тільки можна побути з поетом на самоті – в тих місцях, які давали йому натхнення.
Від початку фестиваль «Переяславська осінь Кобзаря» був унікальним, мав своє неповторне обличчя і розвивався в напрямку, який підказав сам Шевченко – своєю поезією, якій притаманна щирість, сповідальність, увага до внутрішнього світу людини. Ідея фестивалю базувалась на розумінні того, що глибокий психологізм, поєднаний із філософськими роздумами про долю й призначення людини, питання вибору, боротьба духу та екзистенційна самотність – невід’ємні риси Шевченкової поезії, які роблять її живою, а поета сучасним.
Фестиваль сприяв переосмисленню творчої спадщини Шевченка — очищенню від ідеологічних шаблонів. І це перший беззаперечний здобуток фестивалю: він є точним мистецьким, інтелектуальним камертоном, який дозволяє почути правдивий голос поета. Коли в 2008 р. у будинку А. Козачковського був відкритий Музей Заповіту, поезія «Як умру, то поховайте…» вже потрактовувалась не як маніфест класової, а національно-визвольної боротьби. Більше того, Заповіт Кобзаря в експозиції музею представлений не тільки поезією «Як умру, то поховайте…», а цілим гроном шедеврів, які Шевченко написав у Переяславі та неподалік, у селі В’юнище. Це епохальні, фундаментальні речі, датовані 1845 роком: поеми «Наймичка» і «Кавказ», поезії «Маленькій Мар’яні, «Минають дні, минають ночі…», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Холодний Яр», «Три літа», «Давидові псалми», що увійшли до збірки «Три літа».
Фестиваль цілеспрямовано, послідовно здійснював роботу з утвердження сформульованої І. Шпиталем концепції Переяслава як Духовного Нагір’я Тараса Шевченка, налаштовуючи містян на те, щоб вони – від малого до старого – достеменно знали й пишались тим, яке виняткове значення відіграли Переяслав і Переяславщина в житті поета.
Колосальне творче піднесення, яке Шевченко пережив у Переяславі та В’юнищі восени та взимку 1845 р., завершилось укладанням збірки «Три літа». Переяславська земля послужила грунтом для її образів і сюжетів, дала горизонт для широких пророчих узагальнень, відвертої розмови про любов, людяність, відповідальність, глибинні цінності. «Три літа» – форма громадянської відваги Шевченка. У цій збірці він явив себе не тільки геніальним поетом, а національним пророком України, духовним гетьманом Нації, яка бореться за свободу.
Нині метафора Переяслава як Духовного Нагір’я Шевченка входить в оббіг як науковий термін. Сучасне шевченкознавство розглядає збірку «Три літа» як ідейне ядро усієї Шевченкової творчості, ведуться дискусії про її цілісність, є спроби друкувати поезію Шевченка не за хронологією написання, а «за альбомним принципом».
У зв’язку з цим варто пригадати виставу, народжену як ексклюзив фестивалю, що представляла поета не лише автором поем і віршів, а укладачем композиції з власних поем і віршів. Вистава називалась «Молитва» — за поетичною збіркою Т. Шевченка «Три літа». Здійснив постановку Народний аматорський Літературний театр «З Уст Річ» спільно з театральною студією «Кредо» Переяслав-Хмельницького ПТУ. Прем’єра відбулась 25 грудня 2007 р. в актовій залі ПТУ-22. Це був перший відгук на заклик директора Музею кобзарства, голови Товариства «Кобь» (Товариство шанувальників кобзарства у Переяславі) Валерія Мормеля прочитати авторську поетичну збірку «Три літа» Тараса Шевченка як єдиний твір.
Упродовж 2008 – 2010 рр. самодіяльний театр дав понад три десятки спектаклів за участю учнів профтехучилища та загальноосвітніх шкіл, студентів, аспірантів Переяславського університету. Вистава користувалась незмінним успіхом й справляла напрочуд сильне і світле враження. Та головне, вона мала глибокий просвітницький і дослідницький сенс. Вистава базувалась на розумінні того, що збірка «Три літа» — твір великої поетичної форми, який не має аналогів в українській і світовій літературі. Вся дія вистави оберталась навколо наступних тез: 1. Поет творив з опорою на сакральний досвід традиції і написав «Три літа» як Священну Книгу Буття українського народу. 2. Книгою «Три літа» він показав шлях прозріння, яким пройшов, звільняючись від внутрішніх кайданів – неусвідомлених психологічних обмежень. 3. Шляхами прозрінь йшли кобзарі. Прозріння кобзаря – передусім моральне очищення. Кобзар очищує від пристрастей своє серце, щоб через глибоку віру й служіння Богу стати носієм Вищої Правди. 4. Поет-кобзар проклав свій шлях пошуку Правди, який вимірюється літами. Літа – етапи прозріння. 5. Сліпий народний співець кобзар не просто виконавець пісень і дум; він володіє Божим Словом, яке доносить – передає людям, співаючи про козацьку славу, жертовність й страждання мучеників. Кобзар відкриває очі тим, хто сліпий духовно. 6. Шевченко як народний пророк і хранитель пам’яті відкриває очі «сліпим» – своїм землякам на те, хто вони такі…
Робота над постановкою, а також участь у виставі «Молитва» сприяла подальшій пошуковій діяльності акторів і керівника театру, мета якої – ознайомитися з творчістю Тараса Шевченка глибше. Так виникла ідея читання вголос повністю або фрагментами його авторських поетичних збірників – колективом людей, які збираються невеликими групами для духовного спілкування. Цю ідею втілила Народна академія з вивчення творчості Т. Г. Шевченка, яка з 2011р. діяла на базі загальноосвітньої середньої школи № 2 (директор – Валентина Одинець, заступник директора – Наталя Литвин). У шкільних класах, у класі риторики в Музеї Г. С. Сковороди учні та вчителі читали та обговорювали збірки «Кобзар Т. Шевченка» (1840), «Три літа» (1845); відвідували локації, пов’язані з перебуванням Шевченка у Переяславі, а також які він згадує у поетичних й прозових творах, де теж читали, коментували ті твори. І це не було кліше, звичайне повторення; поет був співрозмовником, пропонував маршрути, супроводжував у дорозі. Він підказав ракурс, з якого минуле й сучасне Переяслава з’єднується в єдину картину.
«Шевченківські читання потрібно проводити не тільки серед школярів, а й серед дорослих… – зазначив учасник читань книги «Три літа», просвітянин і громадський діяч Григорій Остронос, – Гуртове читання сприймається зовсім по-іншому, ніж коли ти сам наодинці знайомишся з цією книгою, поетичною авторською духовною молитвою».
Сьогодні вже очевидно, що якась одна форма публічних читань Т. Г. Шевченка не є оптимальною – вона щоразу здобувається тією чи іншою групою зацікавлених осіб, учасників читань. Хтось читає поеми й вірші і в них знаходить підтвердження своїм уже сформованим думкам і переконанням. А хтось іде шляхом пошуку: читає авторські збірники – довершені композиції з поем і віршів, які вибудував як твори великої поетичної форми Тарас Шевченко.
Значення фестивалю і перспектива
Загалом, значення фестивалю у Переяславі важко переоцінити. Він починався в добу відродження української національної культури, а зустрічає своє двадцятип’ятиріччя під час війни, яку Росія веде проти України. І саме у контексті війни якнайповніше окреслюється та реальність, що її уособлює феномен Шевченка.
Україна тримається на героїзмі воїнів ЗСУ і своїй глибоко усвідомленій культурній ідентичності, яку Шевченко утверджував своєю творчістю і життям. Читання його поезії – різновид опору окупантам і один з надсучасних методів формування національної гордості, людської гідності та усвідомлення себе українцями. Ми вчимося розуміти себе, коли читаємо «Кобзар» Т. Шевченка. А от які процеси відбуваються у свідомості людини під дією його поезії – тема для серйозного вивчення, і «Переяславська осінь Кобзаря» з її напрацюваннями за 25 років могла б допомогти у цій справі. Бо фестиваль – це методика і практика виховання дітей та молоді українцями та українськості у дорослих. Війна внесла корективи в його проведення, та не знецінила досвід, накопичений до і упродовж війни, цілком придатний для застосування й після війни.
Наслідки війни згубні для психіки людини. Росія сіє зло і жорстокість, знищує емпатію. І якраз зустрічі з кобзарями, концерти народної музики, конкурс творчої спадщини Т. Шевченка, який проводиться в Переяславі, впливають на людей благотворно. Це все потрібно продовжувати, розвивати, щоб зберегти єдність, відкритість до переживань одне одного, відчуття спільноти.
Шевченко об’єднує. «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» – велична заповідь, яку він адресує живим, мертвим і ненародженим українцям. Проголошена в Переяславі – «щоб на весь світ почули», вона знаходить нові актуальні сенси в книзі «Три літа». Немає книги, важливішої за «Три літа» – для утвердження Української Державності і Свободи, культури, духовних цінностей. «Три літа» – головне духовне надбання України, шлях подолання смерті. І це ключ до осмислення феномену Шевченка.
Ось чому провідний акцент «Переяславської осені Кобзаря» цьогоріч зроблено на літературних читаннях. Організатори запрошують переяславців та гостей міста на публічні читання збірки «Три літа», спрямовуючи зусилля на те, щоб читання цієї збірки, а також інших авторських збірок Тараса Шевченка стало культурною традицією в Україні.
Римма Товкайло
